В христианской религии существует своеобразный и очень полезный ритуал – исповедь. Если человек взял какой-то грех на душу и он его очень тяготит, то согрешивший может придти к священнику и откровенно рассказать о своих прегрешениях, посоветоваться насчет того, как исправиться и как освободиться от мук совести.

Если же человек не чувствует угрызений совести, поскольку считает, что во всем прав, но у него на душе тяжело? Понятно, что ему нет смысла идти на исповедь. А что же тогда делать?

Как ни странно, но есть прекрасное, а главное – универсальное средство облегчить свою душу. Средство очень простое: купить билет на поезд дальнего следования и все, что накипело, рассказать случайным попутчикам.

В этом смысле поезд – уникальная психологическая среда. Сколько было поведано, сколько было рассказано, сколько было излито под мерный перестук колес! Рассказывали то, что не могли доверить и родной маме, говорили то, что не поведали бы ни одному священнику, изливали то, что хранилось в самых потаенных уголках души…  

Я зашел в вагон за несколько минут до отхода поезда – работа, полная командировок, приучила меня расходовать предотъездное время рационально. Соседи по купе были уже все в сборе – старик в военной форме с плотной кольчугой из боевых наград и две немолодых женщины. Одна из них как раз выпроваживала своих из вагона:

– Идите же, девочки, идите! Вдруг поезд отправится! 

– До свидания, мама! Мама, счастливого пути! Передавайте привет нашим!

Две совершенно не похожие друг на друга сестрички поцеловали свою маму и поспешили вон из вагона. Потом стояли на перроне до самого отхода и что-то показывали знаками, посылали воздушные поцелуи и даже чуточку пробежались по перрону вслед за вагоном, когда поезд отошел.  

Остальных никто не провожал, поэтому мы все трое молча наблюдали привычный ритуал прощания.

…Когда сдали проводнику билеты, получили постели и заказали традиционный в поезде чай, начали собирать ужин и знакомиться. Старик в военном, назовем его Иваном Ивановичем, ехал в Москву на встречу с однополчанами. Одна из женщин – та, которую провожали, – ехала к сестре во Владимир. Назовем ее Вера Андреевна. Вторая – еще дальше: решила проведать своего сына, который строил Братскую ГЭС. «Ганною мене звуть» - так она представилась. Я, естественно, ехал в очередную командировку.

Когда трапеза закончилась, и приоконный столик был убран, мы все чинно уселись друг против друга. До отбоя было еще далеко, поэтому пора было выбирать тему для разговора.

– Гарні у вас дочечки! – начала мать комсомольца-добровольца.

– Да, девчонки обе хорошие! Только у меня нет дочерей, а есть сыновья. Эти же – мои невестки.

– Ось бач, у людей усе як у людей! І невістки як невістки: «мама, мамочка»… А у мене… Шо діти, шо невістки із зяттями!

После такого начала можете быть уверены: будет многочасовая исповедь. Так оно и случилось.

– У вас много детей?

Беседу пока вели между собой только женщины.

– Та двоє: син і дочка. Я їх скільки років годувала-годувала, учила-учила, а вони – шусть із хати! А мати сама і за курями, і за коровою, і за качками, і за свинями...

– И не помогают?! – ужаснулась собеседница.

– Грішми? Та ні, Бог милував. Оце б я на свою пенсію у купе їхала! А один самольот чого коштуватиме! – «несчастная» мамаша гордо приосанилась. – Гроші присилають такі, шо я таких і не бачила, коли у колгоспі робила!..

– Так, может, это и к лучшему? Живут самостоятельно, зарабатывают неплохо, то есть встали на ноги. Для молодых это очень важно.

– Живуть?! – возмутилась мамаша. – Хіба так живуть, як вони?

– Ссорятся? Разводятся?

– Краще б розвелися до бісової матері! Я ж казала Миколі: «Не бери собі уцю кралю!» Думаєте, послухався? 

Мамаша тягостно вздохнула.

– Спочатку був дитина як дитина – і у школі непогано вчився, і слух’яний був. А як армію відслужив – усе! Матір по боку. Самостійним, бачте, став. Я йому – іди на агронома! А він – хочу в транспортний! І пішов, сучий син. На вечірньому вчився. Я йому – давай я тебе у комору пристрою. А він – ні! Пішов провідником. Хіба це для мужика робота – чай розносити та віником після пасажирів махати?! А тілько двадцять п’ять стукнуло, починає: «Мама! Я жениться буду! У меня невеста есть, хочу тебя с нею познакомить». Я кажу йому: «Веди, побачимо, що за невісточку ти мені приготував». А привів – я ледь не впала. Мале, худе... Пробачте, ні сісі, ні пісі. Із «достопрімечатєльностєй» тільки окуляри. Діоптрій їй, бачте, не вистачає!

Вера Андреевна машинально поправила очки на переносице.

– А на руки глянути страшно. Квач, що я свиням розмішую, вп’ятеро товщий. І ото, думаю, вона отими руками корову доїтиме? Тоді я ще промовчала. Сіли за стіл, шампанського попили та й розійшлися. Одвіз він її у область, повертається. Я йому так прямо і сказала: «Щоб ноги її більше у моїй хаті не було!». А він ще й питає: «Чем же она тебе не понравилась?» Я йому:  «Нічим! Що у неї є таке, щоб могло у око впасти? Глянь, скільки у нас дівчат у селі! Он Гальку візьми: і у хаті прибере, і у полі задніх не пасе, і до скотини усі підходи знає. І фігурка – є шо у руках потримати. Спереду як два кавуни, а ззаду... Оженися – розщупаєш».

Мамашины глаза мечтательно заблестели. Похоже, что неизвестная нам Галька была бы для Ганны идеальной невесткой.

– Синок мені і відповідає: «Знаю я твою Гальку. Она последний раз книжку в руки брала в пятом классе, и то после того, как отец ее за двойки выпорол. Она же имя свое без трех ошибок не напишет...» А нащо, кажу, мені її книжки, як мені треба, щоб вона за худобою приглядала та у хаті лад держала? «Нет, мама, – Микола мені відповідає, – я не для тебя жениться собираюсь, а для себя. Я себе жену выбираю, а не тебе крепостную. Я эту люблю, а Галка пусть к кому-нибудь другому свои «кавуны» пристраивает». Отакі тепер діти пішли. Геть тільки про себе думають, а мати – це так, з поля вітер... Я думала, що дітки підростуть – поміч якась буде. Я хоч відпочину на старості. Куди там!

Ганна вытерла краешком платочка набежавшую слезу.

– Я спочатку твердо на своєму стояла: «Женися на сільській! Не хочеш Гальку – вибирай якусь іншу. Ти тільки свисни – тут враз черга вистоїться, як за милом у сільмазі!» Та воно так і є: хлопці як школу закінчують, то у ПТУ, то у армію, той, хто не дурний, до інститутів та технікумів. А дівчата майже усі тут залишаються... Зріють-визрівають, а заміж ніхто не бере – нікому. Якби мій у селі залишився, то жив би як турецький султан – чи ми не знаємо, як воно де робиться! А Микола мені своєї – «любовь, любовь!». Я йому знову: «Ти мені не про любов давай. Краще про те, що вона робити вміє». Слухайте! Ви зараз зо сміху повмираєте: на піаніні грати!

Увидев, что сказанное не произвело на слушателей должного впечатления, Ганна продолжила:

– А нащо мені піаніна? Я її і по телевізору не слухаю. Нічого людям робити, так вони сідають за «рояль» і бренькають казна що. Ні уму, ні серцю. «Ну, і що твоя краля з піаніною у селі робитиме, – питаю, – свиням симфонії гратиме?». Виявляється, вони все обдумали: краля гратиме у клубі та викладатиме співи у школі. А курей я годувати буду, свиням я варитиму, корову я доїтиму! Отакі діточки! «Ні, – кажу, – на піаніні ти одружишся тільки після моєї смерті!» А тут мала підпряглася, Тетяна, дочка моя. Теж щось про «любовь, любовь» заспівала. Ладно, – кажу, – раз любов, то женися на своїй піаніні! А сама думаю: я ще твоїй кралі прищемлю хвоста! Гратиме вона на усьому – і на вилах, і на граблях, і на лопаті! А ні – хай летить під три чорти! Куди любов і дінеться...

Ганна попила водички из припасенной бутылочки – для успокоения.

– Розписалися Микола із своєю кралею. На весіллі я так прямо нашим дівчатам і кажу: цієї цвигалки вистачить щонайбільше до весни. Так що готуйтесь, дівки, когось із вас Микола прицупить, ой як прицупить! Дівки аж розтаяли... Почали ми разом жити. Краля зранку в школу ходить, вдень у зошит щось записує, ввечері в клубі на піаніні грає. А я усе по хаті роблю, їсти варю, за худобою доглядаю. Терпіла я терпіла, та якось і не втерпіла (Микола тоді пішов у чотири поїздки підряд, а це десь на місяць): «Отак, невісточка,  посиділа ти на моїй шиї, та й ноги звісила. Тепер я на твоїй посиджу. Кидай свої зошитки, бери вила, іди гній за свинями вигрібати! А гній вигребеш, корову подої. Корову подоїш – качкам звари!» Краля очі на мене витріщила і каже: «Я не умею!» Я одповідаю: «І я колись не вміла. Потім навчилася. Учись, поки я жива!» А Тетяна тут як тут: «Мама! Я все сама сделаю! Олечке нельзя – у нее руки!». А в мене, значить, замість рук граблі! Мені все можна! «Ах, так! – кажу, – тоді вари сама собі їсти, сама собі купуй, сама у своїй кімнаті поли мий! А моє щось візьмеш – хоч купочку солі – я тобі твої рученята повидираю!»  

– Ну и жизнь вы своей невестке устроили! – невесело усмехнулась Вера Андреевна.

– А шо вона хотіла? Про що думала, коли моєму синочкові голову крутила? Заміж захотілося? А про мене вона подумала? Їй, бачте, зробилось хочеться, а я повинна її за це ще й годувати? Якби не вона, то я б зараз не в поїзді їхала, а під телевізор чаї ганяла. А якась Галька або Манька корову б доїла та свиней годувала. Іще і спасибі говорила, що я дозволила їй за свого Миколу вийти, п’яти мені на ніч чухала б, щоб добре спалося.

– Я так понял, что твой сын – товар, цену которому ты установила – один трудодень в сутки. Не густо, – вмешался в разговор Иван Иванович.

Ганна не очень поняла, что имел в виду попутчик, и продолжала вести свое:

– Грошей тоді у неї своїх не було, мабуть позичила десь. Понакупляла у сільмазі собі жратви, почала готувати. Про сіль, звичайно, забула. Просить мене: «Дайте, пожалуйста, мне соли». А я: «Для рідної невісточки мені нічого не жалко!» – і шубовсть їй півпачки прямо у каструлю! Отак кожного дня щось придумувала – то оцету до кави добавлю, то ненавмисне чашку її зі столу скину (я їй не дозволила моїм посудом користуватися)! Тетяна спочатку заступалася, а коли я її батьковим ремінцем полікувала, то перестала. Вугілля їй я не давала. Поки я топлю – готувати не смій! Вона, сучка, пішла до сільради, і їй виписали вугілля, ще й до дому привезли. Ви уявляєте, учителям у селі мали давати вугілля! Вчителька, щоб її розлущило! Так після цього на мене у селі стали дивитися, як на диво якесь. А голова колгоспу і вітатися перестав! І все це із-за цієї проклятої кралі!

Иван Иванович встал и вышел из купе:

– Я покурить!

Ганна проводила соседа непонимающим взглядом, но рассказ свой не прервала:

– А крапку ця сучка поставила сама. Це було за три дні, як Микола повернувся. Я тоді багато вже чого вспіла: дівчат підговорила, щоб не ходили до клубу співати під піаніну, у школі хлопцям дала кіло конфет, щоб вони на уроках їй гамір творили, а ті, що зі мною працювали, прямо ій у очі непристойності казали... На три пляшки розкошелилася, а свого-таки домоглася. Так от, приходжу я додому, а вона вже натопила, води нагріла, корито посеред кімнати розставила, уже і перепрати все встигла, викручує. Ви б бачили це кіно: рученята тонесенькі, слабесенькі, крутить-крутить, а з білизни все одно капає. Я двері навстіж відчиняю і кажу: «Я не хочу у паркій хаті сидіти!» А вона: «Закройте, пожалуйста, мне холодно!» Оце так! Я у своїй хаті, а вона мені командує! Я їй так і сказала. Дивлюся, побіліла уся, губи задрижали. Ось, думаю, я тебе і дістала, піаністка! І добавляю: «А ти викручуй краще. Якби я так викручувала, коли тільки заміж вийшла, то моя свекруха мене б у кориті і втопила!» А ця сучка і каже: «Очень жаль, что она этого не сделала. Придется это сделать мне». Бере відро з помиями – і хлюп мені в морду. Я аж отеретіла! А вона піднімає корито – де тільки й сила узалася – і надіває його разом з білизною мені на голову! Сама хватає ніж із столу: «Подойдете – убью!» – каже! Вдяглася швиденько, зошитки свої зібрала і пішла  до школи. А я стою посеред хати, як дурна: із двері холодом дме, у кімнаті по коліна води, а на голові у мене її репетузи висять! Як я тоді не застудилася – сама не знаю!

Ганна вновь приложила к глазам кончик платка.

Вернулся с перекура Иван Иванович.

– Вы самое интересное пропустили! – говорит ему Вера Андреевна.

– Та ні! Інтересне потім почалося! Пішла, значить, краля з дому, а натомість приходять директорша із школи та голова сільради, починають мені мозги прополоскувати: «В семье надо жить дружно, уважать друг друга». І оце все при Тетяні – я заставила її підлогу протерти, поки сама переодягалася. Хоч би дитину посоромилися! «Сім’я, – одповідаю, – у мене нормальна. І кури, й качки, і свині нагодовані, і корова подоєна». А директорша мені: «Невестка – не свинья и не корова, а человек! С нею надо обращаться по-человечески». А вона зі мною по-чєловєческі? «Із корови, – я кажу, – молоко за користь, із кабанчика – сало, а кури яйця несуть. А з цієї кралі яка користь? Помиями мені в морду бризкати? Так вона і до свинюки не доросла, бо ще жодна свинюка мені на вуха своє спіднє не вішала». Директорша своєї гне: «Ольга Петровна, – це значить, оця цвигалка і є Ольга Пєтровна! – детей музыке учит, к общемировой культуре приобщает. Это, – каже директорша, – благородная миссия!». Зло мене взяло. «Нехай, – кажу, – вона собі ту місію туди запхне, де у неї зачухалося, коли вона мого Миколу обкручувала! На греця мені її консерваторія з піаніною, якщо вона банку з консервами відкрити не здатна! Пальчики вона береже! Та я зараз приберуся, я її знайду! Я їй ті пальчики повідкручую!..» Директорша із стільця піднімається і каже: «Мы с вами на разных языках разговариваем! Ольга Петровна у нас поживет, пока Николай из поездки не вернется. А вы, если появитесь в школе, будете иметь дело с милицией!».

Ганна опять отпила водички.

– Голова сільради помовкує. А куди він дінеться? Тетяну ж він мені вистругав! Миколин батько п’ятами від нас накивав, коли Миколі і чотирьох не було. Скільки ми жили, свекруха – зараза репана – зуділа: «Де ти таку знайшов? Шо, кращих не було? Ти її, собаку, – це вона так на мене казала! – на цеп посади!». Ми тоді до цього села переїхали, три годи строїлися. Так свекруха і тут нас доставала. Приїде, і починає: «Нащо ти таку взяв? Шукай собі кращу!». Ну, і накаркала... Знюхався з учителькою – тут у школі російську викладала – і чкурнув з нею до райцентру. Я й до того вчительок не дуже жалувала, бо вони мене ще у школі дістали, а після цього і взагалі терпіти не можу. Вона вже директором школи, а він на залізниці диспетчером. Таке цабе – на кривій козі не під’їдеш! При формі, цяцькі залізні так і блищать! Ото ж він і зманив мого Миколу до транспортного...

– Отец с сыном общаются? – полюбопытствовала Вера Андреевна.

– Ще й як общаються! Микола, дурний, поки у школі учився, десь  із сьомого класу почав туди щонеділі їздити. Там у них дві дочки, так він до них: «Сестрички мои, сестрички!». Я його і лаяла, і била, поки менший був, а він: «Отец мне помогает по математике, а его жена – по языкам…». Жона! Лахудра дипломована, а не «жона»! Микола, як демобілізувався, спочатку до них поїхав, а вже потім – додому... Де ви таке бачили, щоб син після служби не до матері їхав, а бо’зна куди? Та й потім – роботи у домі непочатий край, а він, бачу, кудись збирається. «Ти куди?» – питаю. «Поеду к отцу, помогу ему веранду пристраивать». Бодай би ця зараза із своїми дочками луснула! Вони тепер по веранді ходять, задами своїми вертять! Та й Микола – теж собі гусь лапчатий! Знав же, паразит, що я вчительок не терплю, а привів у дім саме учительку! Де ви бачили порядних учительок? 

– Вы знаете, я ведь тоже учительница, – сказала Вера Андреевна. – И меня в непорядочности до вас еще никто не обвинял.

– Та я про вас нічого і не кажу, – поправилась Ганна. – Ви ж не у селі, а у городі працюєте. А це інша справа... Так от, приїхав мій Микола з поїздки, і питає: «А где мой Олененок?». Ви чули, як він свою кралю обізвав? Ну, я йому все і розказала. Грюкнув Микола дверима і пішов до школи. Коли бачу – через півгодини повів свою кралю до станції. Ну, – думаю, – слава Богу! Який же нормальний син допустить, щоб його матір помиями обливали? Одвезе зараз свою піаніну до її батьків, а сам повернеться. Коли до магазину пішла, Гальку зустріла. Так їй прямо і кажу: «Закінчилася історія з музикантшою – пішов Микола її у багаж здавати. Ти тепер за ним слідкуй, а коли до клубу піде, то тримайся до нього поближче. Кавунчики свої до половини відкрий, як це мадами у городі роблять, хай пооблизується. Він за місяць так зголоднів, що не одвертиться...». А Галька – ні, щоб спасибі сказати, говорить: «У тебе, тітко Ганно, вавка у голові. Купи собі зельонку і пий на ніч по пів стакана, щоб нічого дурного не снилося». Бачите, яка молодь пішла! Я їй діло кажу, а вона над старою насміхається...

Иван Иванович, который к тому времени уже взобрался на свою верхнюю полку, тихо давился от хохота. А потом для конспирации раскашлялся.

Ганна подозрительно посмотрела в его сторону, но продолжила:

– А Микола того вечора не повернувся. Приїхав другого дня, документи по хаті позбирав і пішов. Ні драсьтє тобі, ні до свіданія. Тиждень його немає, два немає. Дивлюся, вже і Тетяна тривожиться починає. У суботу ввечері каже: «Поїду до Миколи, узнаю, що до чого». «Нічого, – кажу, – гроші на вітер кидати, сам приїде!». Так вона, стервоза, у директорші грошей позичила і таки чкурнула. У понеділок приїздять удвох. Микола зі мною не здоровкається. Бачу, і Тетяна морду воротить. Пішли удвох по селу шлятися. Нічого, думаю, поговоріть, поговоріть... А Микола поїде, так я Тетяні морду начистю, щоб матір поважала. Бач яка: з матір’ю здоровкатися перестала! Сама за дертю на ферму пішла, а коли повертаюся – ні Миколи, ні Тетяни, ні чемодана. Я до шухляди – а вони, гади, усі плаття Тетянини позабирали, разом з паспортом... Місяць як паспорт одержала, все милувалася: «Мамо, я вже доросла!»...

Ганна принялась вытирать слезы. 

– Що ж це робиться, люди добрі? Син з хати пішов до якоїсь кралі недоношеної, так іще і сестру підбив, щоб, значить, матір покинула. Сиджу, значить, і плачу. Коли Степан приходить, голова сільради. Каже: «Поїхала Тетяна у город до ПТУ вчитися на повара. Я її сьогодні з прописки зняв». Я як зарепетую: «Я їй не дозволяла! Де це бачано, щоб дитина без дозволу матері кудись їхала?». А цей бовдур мені заявляє: «Я дозволив. А я все-таки їй батько». – «Який же ти батько? – питаю. – Ти ж ні копійки аліментів за шістнадцять років не заплатив!». Він зітхає: «Не платив, а тепер платитиму...» – «Та тебе ж твоя Маня з потрохами з’їсть!». А в його Марія теж у школі працює, у початкових класах. Де ці учительки на мою голову взялися? У кого не плюнь – в учительку попадеш! «А ми, – каже, – уже і з Марією, і з Тетяною переговорили. Усе село і так з самого початку знало, хто Тетянин батько... Так що воєнних тайн ми не розкрили. А дитині з тобою важко жити – це усі знають». Мене з пересердя аж затіпало. «А мені не важко? – кричу. – Корова, свиня, двоє кабанчиків, сто качок, я вже про курей мовчу! Хто ж це усе доглядатиме?». Він так на мене скривився, наче я в нього сто карбованців позичила: «Ти! От і живи із своїми свинями – ти до них ближча...». Отак сказав, паразит, і пішов геть з хати. І зосталася я на білому світі одна-однісінька...

Ганна долго хлюпала носом, сморкалась в платочек…

– Та нічого, якось перезимувала... А по весні Микола листа присилає – йому, бачте, до матері приїхати важко! Так і так, пише, завербувалися ми з Ольгою на комсомольську стройку аж у Сибір. Ще через місяць почали гроші приходити. Хороші гроші, нічого не скажу. Чим далі, тим більші. А на переводі – ні слова до матері, ні буквочки! Під Новий рік документ приходить, щоб я бачила, що він мені рівно чверть від зарплати присилає. Це він, значить, матері аліменти платить... Уже через людей з’ясувалося, що там, у Сибіру, краля йому сина народила. Вона у школу листи надсилає, а мені хоча б привіт коли передала... Онука народила, так важко було бабу поздоровити!.. Наче я скотина остання. Бидло вонюче! Усе життя мені перековеркала! Сина охмурила, від матері забрала, і навіть дочку з хати втекти підговорила...   

– А как у вас с дочерью сейчас?

– А ніяк! Рік я терпіла, думала, що Тетяну хоч совість заїсть. Так і не дочекалася! Зібралася одного разу, поїхала те ПТУ шукати. Спочатку у Степана запитувала, де воно. А він мені: «Нічого я тобі не скажу! Нічого мені дитину нервувати!». Приїхала до області, цілий день по різних училищах їздила, де на поварів учать. Ніде не знайшла. Потім-таки через міліцію відшукала – спасибі, секретарша у одному ПТУ підказала, що можна через паспортний стіл відшукати. І що ви собі думаєте, де вона була прописана? Ніколи не вгадаєте! У моїх сватів! У батьків Миколиної кралі! Я до них, конєчно, не пішла – вони мені ще до весілля набридли. Сіла попід їхнім домом і чекаю. Коли гульк – іде моя Тетяна! Уся модня така: як з журналу фотографія. Хоч у кіно знімай! Як побачила мене, розвернулася і побігла геть. Я – за нею. А вона у тролейбус вскочила, тільки її і бачили! Отак, люди добрі! Ти їх народжуєш, ти їх годуєш, вчиш, щоб не гірші від інших були, а вони від рідної матері на тролейбусах тікають! Так я ні з чим тоді додому і повернулася...

– Так что же – вы с дочерью так и не встретились?

– Та ні, бачилися... Я, як літа дочекалася, знову до неї поїхала. Заховалася за дитячим майданчиком, а сама виглядаю. Години чотири чекала, поки не дочекалася... Вона як у двір увійшла, я до неї ззаду – хвать! Схопила за спідницю – і по морді, по морді! Щоб знала, як з дому тікати, як з рідною матір’ю не здоровкатися, як від неї у тролейбуси скакати! А мене тут хтось як кидане – мордою прямо у дитячу пісочницю! Тетяну, виявляється, тут же, у дворі, кавалер чекав. Побачення, бачте, їй устроїв. Захисник запльований! Тетяна, правда, зупинила його, сказала, хто я і що. Я йому тоді дала прикурити! Вибачення просив... Та я не про те! Сіли ми тоді у дворі, побалакали. Виявляється, що Тетяна не у ПТУ навчається, а у технікумі. Як її Микола туди пристроїв серед навчального року – поняття не маю... Я їй – кидай свою бурсу, вертайся додому по-хорошому. У мене, кажу, уже немає ніяких сил хазяйство тримати... А вона мені – ні! Я, каже, знайшла собі місце у житті, у село повертатися не буду. Отакої!

– А молодой человек что?

– Той теж почав підпрягатися: «Мы с Таней строим другие планы!». Я йому і кажу: «Чихала я на твої плани! Моя дочка – то моє діло. А ти сиди мовчки, недоносок, поки я тобі очі не повидирала!». Тут вони обидва встали, за ручки взялися і пішли. А я одна осталася посеред двору – морда у піску, – як дура!

Иван Иванович не выдержал:

– Почему «как»?

Ганна не поняла юмора.

– Ото ж і я про те! Ну, думаю, сучий сину, я тебе провчу! Я покажу, як дочку проти рідної матері настроювати! Думала-думала, і придумала. У вересні, коли Тетяна на третій курс перейшла, приїхала я прямо у технікум. Дай, думаю, спочатку з нею переговорю. У канцелярії розібралася, у якій групі вона вчиться і коли заняття закінчуються, а сама пішла по магазинах. Приїжджаю під кінець занять, дивлюсь, а Тетянин кавалер уже по коридору швендяє. Чекає, значить. Ну, міркую я собі, я не винувата – сам нарвався! Спустилася униз, на перший поверх, стала біля виходу за колоною, вартую. Гульк – вони йдуть. Під ручку – чи й не голубки! Я знову-таки ззаду їх обох – хвать! І починаю кричати: «Міліція! Караул! Насильничають!» Тетяна до мене: «Мама! Что ты себе позволяешь?! Как тебе не стыдно!». А я вцепилася в обох і тримаю. Вони вириваються, мене по залі тягають, як лантух із картоплею, а відірватися не можуть. Студентів набігло – тьма тьмуща! Отого мені і треба! Чим більше народу, тим краще! Хтось-таки викликав міліцію. Заходять два сержанти. «В чем дело, гражданка?» – питають. 

Ганна перекрестилась.

– Я беру гріх на душу і кажу: оцей гад мою доньку учора знасильничав. Ті до парубка: «Ваши документы!». Поліз той сучий син у піджак, дістає свій паспорт. І Тетяна свого із сумочки дістає. Міліціонер позаглядав у обидва паспорти, а потім на мене показує: «А это кто?». Тетяна почервоніла, яка буряк, і каже: «Это моя мать. Она из села приехала». Сержант віддає паспорти і каже їм: «Извините!». Потім бере мене під лікоть і веде до жовтої машини: «А вы, гражданочка, пройдемте с нами!». Привезли мене до відділення, протокола склали і штраф виписали «за нарушение порядка в общественном месте». Не так тіх грошей жалко, як за себе прикро: ці гади взяли і за місяць до того розписалися!..  

Ивана Иванович смеялся так, что чуть с полки не упал.

– Чого ви смієтеся? Я, як згадаю, яке позорище пережила, то плачу. Ви бачили таке: щоб матір принизити, на все готові піти! А я без білета додому їхала, бо усі гроші на штраф пішли! Приїхала до села, біжу до Степана. «Ти знаєш, що Тетяна заміж вийшла?» Він усміхається: «Давно вже знаю!» – «Та вона ж ще неповнолітня – їй немає вісімнадцяти! Таких розписувати не можна!» – «З письмового дозволу батьків можна». – «Я їй такого дозволу не давала». – «Так я давав». – «А що ж то за розпис без весілля?». – «Було весілля. Ми з Марією та дітками їздили». – «А я де була?». – «Як завжди – свиней годувала». Ну, ви можете собі таке уявити: донька рідну матір на весілля не погукала?! Батька, який і не батько їй, батькову жінку та їхніх дітей – усіх запросила, а рідну матінку, яка її, сукину дочку, виносила, вигодувала, не захотіла!.. Ой, горе мені, за що ж мене так Бог наказав!.. У людей діти як діти, а у мене чурбани якісь бездушні!...     

– «Сукина дочка» – это ты здорово! – извивался в хохоте Иван Иванович.

– Отак і живу вже сім год – сама, сама і сама... Дочка, як технікум закінчила, мотнула з чоловіком у Казахстан, він геолог, золото у пісках розшукує. Тоже вже народила – онуку. Листа прислала, похвасталася. Тоді і я їй пишу по-чесному: так і так, раз дитину народила – годі з мужиками брикатися! Бери, кажу, свою дочку і повертайся додому, бо у хазяйстві руки потрібні. Якщо ти своєму бугаю потрібна, хай теж їде, і йому робота знайдеться. А як ні, то я до вас приїду... Що ж ви думаєте? Присилає через місяць відповідь. Пише: «Мама, мы с Владом любим друг друга, нам дорога наша семья и нравится наша работа. Приезжать пока не надо, а то Влад поставил мне ультиматум: или он, или ты»… Ви чули: їй робота нравиться! А моя робота кому нравиться? Не знаю, куди той бугай їй ультиматум поставив, а що до мене, якби я приїхала, то таких би ультиматумів йому понаставляла, що не золото б у піску відкопував, а сам би у пісок закопувався, де поглибше!.. 

Ганна поджала губы.

– Краля у Сибіру ще одного виносила – це мені Мотря сказала, що дітям у школі молоко розливає. Отож тепер троє онуків у мене, а я ще ні одного в очі не бачила... У селі – як на висілках: ніхто слова доброго не скаже, усі вовком дивляться. Уже зовсім зі мною розмовляти перестали. Хіба що Галька причепиться: «Ти, тітко Ганно, якщо ще раз мої груди кавунами обізвеш, то я з твоєї голови кавуна зроблю, об коліно розіб’ю і усе твоє дурне насіння геть повилущую!». Знайшла собі чоловіка – за зав клубом заміж вискочила. Тепер у вечірню школу записалася, дура!.. До тридцяти треба було вчитися, а не після...

– Ты хоть телеграмму своим-то дала? – вновь включился в разговор Иван Иванович.

– Дала, дала! Ще три дні тому одіслала!

– Это ты правильно сделала! Три дня уже есть, да еще дня три, пока доберешься – считай, неделя! А за неделю далеко забраться можно! Сибирь – это тебе не техникум, там ни секретарша, ни милиция никого не разыщет!

– То ви вважаєте, що вони втечуть? Та ні! Микола там уже великим начальником, а його краля – у виконкомі секретарює. Ні, не втечуть! – убежденно сказала Ганна. Мне почему-то стало жалко неведомых мне Николая и Ольгу. 

– Так, а кто же будет за вашим хозяйством ухаживать? Ведь скотину каждый день кормить надо! – Я, наконец, решил тоже поучаствовать в разговоре.

– А я її геть усю розпродала! Ну її під тридцять три чорти! Вона за все моє життя ось де сидить! – Ганна провела ребром ладони по шее. – Доручення Степанові залишила, щоб хату продавав, коли покупці знайдуться. А гроші хай перекаже, коли я йому адресу вишлю.

– Так вы по приглашению едете? – удивилась Вера Сергеевна.

– Та яке там приглашеніє! Сама їду. З села, вважайте, вижили, дочка і зять сказали, щоб я ближче, ніж на тисячу кілометрів, до них не наближалася. Син із невісткою і листів матері не пишуть. Живу, як перекати-поле... Працювала, працювала все життя, а для чого? Із скотиною возилася, скільки себе пам’ятаю, та все ж на базар – і яйце, і м’ясо, і молоко, і сало... Усе життя копійку до копійки складала... І що ж воно вийшло? Я підрахувала: на круг по п’ятдесят рублів на місяць. А вони вдвох мені сто п’ятдесят присилають, а бува й більше! Склала я усі свої гроші до купи, подивилася той штабель і думаю: що тепер з ними робити? У труну із собою забирати, чи що? Та нащо вони мені на тому світі! Відтоді і почала худобу розпродувати... Грошей ще більше стало, а кому я з тими грішми потрібна? Сиджу у хаті одна, як сирітка, хоч би хто зайшов побалакати! Полаятися, і то нема з ким...

– Оце, – доверительно сказала она, – їду з кралею миритися. Її таки взяла, хай би вона луснула! Як ви думаєте, простить вона мене? Не дай Бог, не простить, що я тоді робитиму?..

Мы все задумались. Не простой вопрос задала баба Ганна, ох, не простой! Простят ли дети свою мать? Такую мать!

Дальше мы ехали молча. Каждый из нас думал о своем…